Головна » Статті » Класному керівнику

Тільки пам’ять не сивіє… (Година пам’яті до Всесвітнього дня визволення в’язнів концтаборів)

Мета: розширити знання учнів про трагічні сторінки історії Другої Світової  війни, виховувати в учнів активну громадянську позицію та ненависть до фашизму; на конкретних прикладах показати силу та незламність людського духу.

Оформлення: квіти, плакати, картини

Обладнання: магнітофон, компютер, проектор, колонки

Музичне оформлення:  запис пісня на слова Т.Г. Шевченка «Зоре моя вечірняя», фільм «Узникам концлагерей посвящается»

Форма проведення: година пам'яті

Хід заходу

Вчитель: запитайте пересічного громадянина, що то за дата в календарі - 11 квітня? На жаль, не кожний відповість, що це Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Цю пам'ятну дату встановлено за рішенням Організації Об'єднаних Націй 11 квітня тому, що саме в цей день у 1945 році в'язні концтабору Бухенвальд ("Буковий ліс"), довідавшись про наближення американських військ, підняли збройне повстання.

Люди світу, на хвилинку встаньте,

 Слухайте, слухайте, чути з усіх сторін.

 Це звучить в Бухенвальді

 Дзвону набат, дзвону набат…

Вчитель: саме 11 квітня у таборі  знаходилися декілька десятків тисяч ув’язнених із 18 країн Європи. У цьому жахливому місці за дев'ять років побувало близько двохсот п’ятдесяти тисяч людей. У Бухенвальді загинули десятки тисяч невинних: їх вбивали камінням, різками, топили в гною, кастрували, нівечили, морили голодом. Згідно з оцінками, близько 50 000 людей загинули в Бухенвальді - переважно євреї та політичні в'язні, але також радянські (українські включно) військовополонені, цигани та гомосексуалісти. Деяких людей навмисне заражали вірусами задля медичних експериментів.

         Учень: також 11 квітня були звільнені в’язні фашистського концтабору «Дора», 22 квітня звільнені в’язні «Заксенхаузена», 29 квітня - «Дахау», 30 квітня - «Равенсбрюка», потім - «Освенцим» і «Майданек», «Маутхаузен» і «Штутгоф». У 1945 році вийшли на волю 530 тисяч чоловік. Близько 250 тисяч із них були колишні радянські громадяни. Загальне число загиблих у німецьких таборах перевищувало 6 мільйонів, багато з інтернованих до смерті піддавалися медичним експериментам.

     Здається, так давно це було. Але тільки не для тих, хто пройшов крізь жахіття фашистських катівень. Біографії цих людей - це справжні уроки мужності для молодого покоління.

Вчитель:  1941-1943 рр буже багато людей було примусово вивезено на каторжні роботи до Германії. Ось уривок із спогадів Марії Портянко: «дощової ночі у квітні 1942-го до сільської хати у селищі Корсунь-Шевченківського району Київської області увірвалося троє німців. Офіцер пояснив, що йде мобілізація молоді до Німеччини. На печі спали три сестри: старшенька Ганнуся - інвалід, дев’ятикласниця Марійка і семикласниця Валюся. Моя бабуся Ольга Кирилівна Портянко упала в ноги есесівцям із благанням не забирати її дітей - вони ще малі. Німець зневажливо відштовхнув її ногою і наказав середній одягатися. Навіть невеличкого клуночка не встигли зібрати. Молодих дівчаток пішки за 18 кілометрів пригнали на станцію Корсунь-Шевченківський, де тримали добу, а потім товарними вагонами повезли через Київ, Ковель аж до Магдебурга. Там після продажу рабів дівчат передали доктору Шульцу в с. Біре, він був власником великих земельних володінь. Бранок жорстоко били і за найменші провини, і без провин, лише за те, що вони руські. На зиму їх перевезли на військові заводи. Холодними вечорами згадувалась Батьківщина, тихенько співали пісні».

Учениця: декламує вірш Лесі Українки

 

Без надії сподіваюсь

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

 То ж тепера весна золота!

 Чи то так у жалю, в голосінні

 Проминуть молодії літа?

 Я на гору круту крем’яную

 Буду камінь важкий підіймать

 І, несучи вагу ту страшную,

 Буду пісню веселу співать.

Звучить пісня на слова Т.Г. Шевченка «Зоре моя вечірняя»

Вчитель: (продовження розповіді) на військовому заводі «Шенебек-Ельбе» також працювали підневільні італійці. Всі розуміли, на чиї голови полетять снаряди, домовились пороху недосипати. І 1943 року за допомогою італійських антифашистів, учасників руху «Опір» був зірваний цех «Шпренс-капсулб». Почалися арешти, і моя мама втекла. Під Берліном в с. Пархен у фермера працювала її подруга, вони назвалися сестрами. Так минуло півроку. А восени 1944 року поліцаї заарештували маму й доправили в гестапо в Магдебурзі. На допитах гестапівці дуже жорстоко били арештантів. Потім був штрафтабір у Магдебурзі і тюрма Александрпляц у Берліні. У тюрму вели дівчат через «живий коридор» гітлерівців. Маму кинули до камери, де були ув’язнені 40 військовополонених російських дівчат. Допити відбувалися вночі з жорстокими побоями, а вдень напівживі полонянки співали «На позицию девушка провожала бойца». Пісня надихала їх, давала сили, віру в перемогу.

Холодної осінньої ночі дівчат повантажили в ешелон і відправили в табір смерті Равенсбрюк. Там вже мордувалися 132 тисячі жінок з усієї Європи. У

 цьому таборі перебувала разом з дочкою Роза Тельман - дружина відомого антифашиста Ернста Тельмана.

 У таборі людина вже не мала ні національності, ні прізвища, ні імені, а був лише номер. Спочатку дівчатам обстригли коси, поголили, потім видали смугасті роби, дерев’яні бутси, кухлі. У мами костюм був з червоним трикутником на лівому боці - «політична».

 «Я думала, що вмерла і потрапила до пекла, але доторкнусь до руки і відчуваю, що жива», - розповідала мама. Голодних, холодних, обстрижених в’язнів гнали колонами на різні роботи. Пізніми вечорами співали в камері. Одного разу ув’язнені німкені попросили: «Маріє, зіндгмаль «Вольга-Вольга». Їм дуже подобалась пісня про Стеньку Разіна, вони любили слухати наших пісень.

А то якось підсіла чешка Зденька і просить: «Маришка, заспівай «Прага є красна». Полькам теж співала: Зашумел ураган на можю,

 На можю вспякілась хваль.

 Як тоскно опущенкі бить,

 Як тоскно о милості снить.

 Пісні, вірші, молитви приносили в душу тепло. Дівчата розчулилися і почали голосно плакати. А була вже пізня ніч. У «штубу» прибігла, як її називали, «абзерка» й закричала: «Марія! Це востаннє! Будеш сидіти в карцері!» Потім приїхали есесівці і політичних в’язнів забрали в концентраційний табір Бухенвальд. У дорозі від голоду й холоду багато дівчат померло. На воротях табору німецькою був напис: «Кожному своє». Згодом дізналися, що в чоловічій частині табору ув’язнено Ернста Тельмана. Цього ж року мужнього німецького антифашиста закатували.

В’язнів колонами виводили о четвертій ранку на плац і три години перераховували. Голодні, на холодному вітрі дівчата складали свої нехитрі пісні. Ось слова однієї із них:

Учениця: На просторах,  ваймарских заводах

 Штрафников отряд ведут вперед.

 С песнею о будущей свободе

 И улыбкой гордой на устах.

 С нетерпеньем ждали

 мы мгновения,

 Чтоб военнопленных увидать.

 И спросить одно лишь

 только слово:

 «Как живешь, родимый брат?»

 Нам даны жестокие наказы:

 «Разговоров с ними не иметь!»

 А за наши смелые отказы

 Приходилось в карцере сидеть.

Вчитель: медичної допомоги в’язням не надавали. За найменших ознак нездужання людей кидали у печі крематоріїв, з яких постійно валив чорний дим. А. Соболєв у «Бухенвальдському набаті» написав:

Сотни тысяч заживо сожженных

 Строятся, строятся

 в шеренги к ряду ряд,

 Интернациональные колонны

 С нами говорят, с нами говорят.

І ось 1945 рік. Якимось чином в концтабір залетіла чутка, що під командуванням генерала Жукова Червона Армія вже під Берліном.

 Як хотілося вижити всім смертям назло! 11 квітня 1945 року в’язні чоловічої частини вчинили заколот, перебили вартових і захопили зброю. Під час цього переполоху жінки-есесівки, озброєні автоматами, з вівчарками швидко вишикували в’язнів-жінок і колоною погнали в невідомому напрямку.

 Через деякий час над колоною з’явились американські військові літаки. Вони почали пікірувати. Есесівки налякалися і попадали на землю.

У голові майнула думка: «Або зараз, або ніколи! Разом з подружкою Людмилою Кононівною Савченко, яка була з Донеччини, мамі вдалося відстати і втекти. В якомусь селі на полі їх помітив робітник. І яку ж благодать дає Бог молитвами людей! Хлопець був українець. «Дівчата! Хто ви і звідки родом?» Розговорилися. Виявилося, що він із сусіднього села Стеблів. А звуть його Василь Кайдаш. Уночі провів дівчат до хазяйського сараю. Василева дружина нагодувала в’язнів, дала свій одяг і шарфи на голови. Але залишатися у них було небезпечно. Василь показав напрямок на Берлін. І дівчата пішли. На одному полі кулі свистіли то там, то там. Це була так звана мертва зона. Страху вже не відчували. Нарешті вийшли до якоїсь річки. Міст охоронявся військовими вартовими. Придивилися - форма не німецька. Підійшли і почали спілкуватися жестами. Це були союзники - американці. Командування військової частини розпитало дівчат, добре їх нагодувало і показало фотографії: уся колона в’язнів-жінок, більше 5 тисяч, була розстріляна!

Учень: у Радянському Союзі ніхто не знав, що в концтаборі смерті Бухенвальд існувало жіноче відділення. Аж до 1998 року. Марія зверталась до різних офіційних установ з прохонням видати документи про перебування в німецьких концтаборах. Але таких документів ніхто не видавав. 

Лише через 53 роки через Міжнародну службу розшуку 23 квітня1998 року з Бад-Арользена прийшов витяг із документів, де зроблено записи, що «Портянко Марія, громадянство: українське; релігія: православна. Дата народження: 2.12.24 р.; місце народження: Селище; імена батьків: Георгій і Ольга; остання відома адреса: Пархен біля Магдебурга; куди заарештована: в концентраційний табір Равенсбрюк; номер ув’язненої 86612; категорія: «Політ (політична)»; «Рус (російська) цивільарбайтерін», Червоний кут. Переміщення: 2/3 грудня 1944 переведена в концтабір Бухенвальд-Коса команда Лейпціг-Шенефельд; номер ув’язненої 5174.

Вчитель: всього на території Німеччини та окупованих нею країн діяло більше 14 тисяч концтаборів. За визнанням самих есесівців, в'язень, тривалість життя якого в таборі складала менше року, приносив нацистам майже півтори тисячі рейхсмарок чистого прибутку.

     За роки другої світової війни через табори смерті пройшли 18 мільйонів чоловік, з них 5 мільйонів - громадяни Радянського Союзу.

    Ось спогади людини, яка пройшла Освенці:  із п’яти мільйонів в’язнів, страчених у крематоріях, він - один з тих, хто повернувся звідти живим. Із витатуюваним тавром - № 131161. Вадим Якович Бойко - людина мовби з легенди. Бог зберіг йому життя, можливо, для того, щоб він міг розповісти усім правду про нелюдську жорстокість, до якої вдавалися фашисти.

     І Бойко зробив це, написавши про усі жахи нацистських концтаборів, страшні злочини гітлерівців у своїх книгах «Слово після страти» (1970 р.) та «Якщо на землі є пекло» (1983 р.) А потім вийшли у світ його спогади: «Лінцдрай», «Останній поєдинок», «На Руженському шосе», «Кам’яна пошта».

     На нашу думку, все це краще від нього ніхто не перекаже. Отже, спогади з його твору «Якщо на землі є пекло» - найкрасномовніші свідчення (додаток А).

Перегляд фільму «Узникам концлагерей посвящается»

https://www.youtube.com/watch?v=dt5BmMdMEt0

Вчитель: для людей, які пройшли всі жахи війни, найголовнішою цінністю є мир. Вони не думали про високі нагороди, звання, медалі. Без жалю віддавали своє життя за Вітчизну, за лагідні руки мами, за спокійний дитячий сон. Війна опалила їхні серця, сивиною побілила голови, але душа жила святою любов'ю.

На жаль, усе менше серед нас ветеранів, які вижили після тортур фашистських концтаборів, але пам'ять про них живе. З року в рік, весняного дня, ми приносимо квіти до пам'ятників загиблим в'язням.  Біль вщухає... Проте не дають спокою спогади, які щоночі приходять уві сні страшними кошмарами. А ще іноді нагадують про себе травми, отримані під час ув’язнення. Ці болючі спомини, змушують колишніх в’язнів розповідати пережите, адже, можливо, саме завдяки цим подіям та фактам прийдешні покоління матимуть можливість зрозуміти як, де, в яких умовах та за яких обставин позбулися життя тисячі українців.

 

 

Список використаних джерел

Бойко В. Якщо на землі є пекло / В. Бойко. - К.: Рад. письменник, 1983. - 333 с.

Інтернет-ресурси

http://www.hvilya.com/blog/bukhenvaldskij_nabat/2012-04-10-388

http://drpsklibr.at.ua/news/mizhnarodnij_den_vizvolennja_v_jazniv_fashistskikh_konctaboriv/2012-04-11-361

https://www.youtube.com/watch?v=dt5BmMdMEt0

 

                                               

 

ДОДАТОК А

Спогади з твору «Якщо на землі є пекло»

«...Нам наказали зійти і вишикуватися по троє. У всіх німецьких в’язницях і таборах начальство надавало великого значення шикуванню ув’язнених, вважаючи його дуже важливим ритуалом, еталоном «мертвої» дисципліни, яку ніхто не смів порушувати. Траплялося, що вкрай знесилений ув’язнений падав під час такого шикування. Його безжально добивали як злісного симулянта, винного у тяжкому злочині.

     В очікуванні приходу начальства я розглядав територію нового табору. Зліва стояв дерев’яний барак - табірна кухня. Звідти несло запахом вареної брукви. Прямо перед нами тягнулася рівна і гладка, як тенісний корт, вимощена площа. За нею вишикувалися в довжину шість одноповерхових кам’яних будівель під черепицею.  Очевидно, до війни це були військові пакгаузи, пристосовані тепер фашистами під концтабірні блоки. У стінах цих кам’яних будівель під самим дахом замість вікон чорніли вузькі щілини, що нагадували бійниці. Колись вони, мабуть, служили вентиляційними люками. Тепер ці щілини були закладені ґратами.

     Сама територія табору була безлюдна. У зв’язку з прибуттям етапу оголошена блокшпера - щось на зразок «мертвої години», під час якої ув’язнені зобов’язані сидіти у блоках та дотримуватися абсолютної тиші. Після команди «блокшпера» припинялася будь-яка робота. Команда виконувалася блискавично. У кожного, хто порушував її, стріляли без попередження.  

     Біля майданчика був невисокий дерев’яний поміст, щось на кшталт трибуни, неподалік від якої... стояла капітальна, очевидно постійно діюча шибениця. Зараз на ній висіли дванадцять ув’язнених. До шибениці прикріплений транспарант: «Така кара чекає на кожного, хто наважиться втекти з табору».

     Праворуч від воріт строго в ряд стояло декілька дерев’яних бараків. Як я дізнався пізніше, там містилися канцелярія, склади, лазня, дезінфекційна камера і камера прожарювання одягу, а також тотенблок - мертвецька...     

     Табір густо обнесений колючим дротом, над яким підносяться сторожові вишки з вартовими, озброєними великокаліберними кулеметами і автоматами.

     Зі службового приміщення вийшла група есесівських офіцерів на чолі з оберштурмбанфюрером. Він, як виявилося згодом, обіймав посаду рапортфюрера, тобто заступника начальника табору. Він звернувся до нас із промовою;

     - Так от, - сказав він, - ви були небезпечними злочинцями, ворогами німецької держави. Ми зробимо з вас слухняних ягнят. У нас це просто, - він махнув у бік шибениці. - Ми дамо вам можливість спокутувати тяжку провину перед рейхом і навчимо поважати наші порядки. Ви потрапили до Мисловицького штрафного пересильного табору. Після недовготривалого карантину ми пошлемо вас до чудового табору санаторного типу - Аушвіц. Там ви будете, як в раю, але і тут, як зможете переконатися, непогано.

     Після цієї «вітальної промови» він наказав покликати табірних капо (так називали наглядачів). Не минуло й п’яти хвилин, як до нас вже бігла їх ціла зграя. Вони накинулися на в’язнів, як скажені собаки і, безжально орудуючи кийками, погнали до лазні, а потім у дезінфекційну камеру...

     Тут біля бочки з якоюсь отруйною рідиною стояв дезінфектор у гумових чоботах, рукавицях і протигазі. Орудуючи квачом, він змастив нам всі місця, де росте волосся. Через кілька хвилин волосся випало, зникли навіть брови. Страшно свербіло, вогнем горіла шкіра і довго сльозилися очі.

     Голих нас погнали до речового складу, де одягли в смугасту табірну форму з червоними трикутниками на грудях, які нашивали політичним в’язням, і червоним колом на спині і грудях, що означало «флюгпункт» - «жива мішень». У штрафних командах більш ніж місяць, як правило, ніхто не витримував. Штрафників нещадно били, за найменше порушення режиму в них стріляли без попередження...

     Лагерфюрер - позер із замашками провінційного блазня - продовжував:

     - Мені дуже не подобається ваш вигляд. Усі ви якісь худі, дохлі. Це неподобство. А я ж повинен здати вас в Аушвіц фізично сильними, загартованими. Цього можна досягти тільки за допомогою спорту. Спорт, як відомо, зміцнює організм і дуже корисний для здоров’я. Пропоную вашій увазі три цікавих вправи. Перше - вирівнювання бруківки кулаками. Друге - стрибки по-жаб’ячи. Третє - крос на карачках. Увесь комплекс розрахований на дві години. Попереджаю: той, хто надумає симулювати, нехай нарікає на себе. Капо, починайте! Із несамовитими криками капо погнали нас на мощену булижником площу перед блоками, наказавши стати на коліна і щосили бити кулаками по булижниках, щоб дорога стала «рівненька і гладенька, як стільниця»...

     Я навіть не знаю, з чим порівняти те, що відбувалося. Хіба що з пеклом. Нариви на моїх пальцях полопалися, з-під нігтів сочився гній. Перед очима пливли чорні кола.     Після третьої вправи - «кросу» - знову кілька нещасних залишилося на бруківці. І їх добили за «симуляцію». Із тридцяти чоловік «благополучно» фінішували сімнадцять. Поки мертвих переносили в тотенблок, я стояв у шерензі, що порідшала, і повільно приходив до тями. Груди розривалися від скажених ударів серця. Не вистачало повітря. Страшенно хотілося пити. Досі не можу зрозуміти, як витримав я цю «фізкультуру».

     Вона не була простим самодурством штандартенфюрера. Він ставив перед собою цілком конкретну мету: приголомшити ув’язнених, домогтися розпаду їхньої людської особистості, морально розкласти, перетворити на тварин, які, втративши будь-яку гідність, честь і розум, тільки й думали б про те, щоб вижити. Вижити будь-якої ціною.

     Я бачив таких, які остаточно опустилися і нічим не гребували, аби вижити. Вони являли собою картину остаточного падіння, фізичної, розумової та моральної деградації. Їх чомусь називали «мусульманами». Вони жували все, що можна було жувати. А щоб роздобути хоч якусь їжу, йшли на будь-який, навіть найнерозсудливіший вчинок. «Мусульманин» наосліп кидався до воза з бруквою, яку охороняли автоматники. Якщо йому вдавалося схопити брукву, він навіть не намагався втекти, а падав на землю і жадібно гриз свою здобич, забувши про все на світі. Його тут же розстрілювали, але це не зупиняло інших «мусульман». Як божевільні, лізли вони на автоматників, бачачи перед собою тільки брукву, яку можна з’їсти. У стан «мусульманства» здебільшого впадали новачки. Бувалі в’язні, які звиклися з усіма негараздами табірного життя, трималися стійко. Після всього пережитого в гітлерівських тюрмах і таборах я встиг переконатися, що обставини обставинами, а багато чого залежить і від самого тебе, від твоєї здатності чинити опір обставинам...

     ...Я навчився терпіти голод, муки, зносити побої, знущання і майже ніколи не впадав у відчай. Іскра надії і віри в життя не згасала в моєму серці за найнесприятливіших обставин. Можливо, це і допомогло мені вижити».

     Вадиму Яковичу Бойку вдалося врятуватися, коли його в новорічну ніч 1944 року разом з трьома сотнями таких же приречених на смерть в’язнів заштовхали в бетонний склеп газової камери. Він розповідає, як це сталося.

     - Тоді було 20 градусів морозу. Нас голими завантажили на автомобілі самоскиди і повезли до крематорію. Там, як груші з мішка, висипали нещасних бранців на бетонне дно газової камери. Знесилені, опухлі від голоду люди летіли вниз головою, ламали руки, ноги, розбивали голови. У віконці під стелею я побачив есесівця, що надягав протигаз, залишалося зачинити металічні з електричним приводом двері і пустити смертельний газ «циклон» у крематорій. Раптом згасло світло, і я вирішив, що почалася газація, але ж металеві двері до кінця не зачинилися. Як з’ясувалося потім, табір було знеструмлено польськими партизанами на електростанції, а есесівці подумали, що це роблять наліт американські бомбардувальники і тому з метою маскування табору відключено електростанцію. Перелазячи через трупи та ледь живі тіла, я поповз наверх до дверей, зібравши останні сили, побіг по снігу... До огорожі я не встиг дійти, бо ввімкнулося світло. Обморожений, ледве живий доповз до барака... Я вмирав, та мене знову врятували підпільники - польський в’язень-лікар зробив ін’єкцію, ввівши голку в моє серце...

     Сторінки минулого не треба забувати ніколи. Важкий шлях пройшло «покоління війни» - голод, тяжка, виснажлива праця та багато інших випробувань. Ті, що залишилися в живих, сьогодні згадують усі ті роки з болем. Скупа чоловіча сльоза навертається на очі ветерана. Головне, щоб це більше не повторилося. «Щоб не повторилося», - відлунює в наших серцях.

Категорія: Класному керівнику | Додав: Таня (04.03.2017)
Переглядів: 712 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar